Едвард Мунк (1863-1944)
Написати кілька слів на основі прочитаних 400 сторінок дуже насиченого тексту про твого улюбленого художника – дуже важка задача. Я за неї не бралася довго, аж тут підходить Різдво і хочеться якось закінчити рік так, щоб хоч розповісти про найголовніші тексти року, а цей текст для мене чи не найцікавіший у цьому році, так що мушу зібратися з силами і це зробити (бо час пройде і все забудеться, а хочеться хоч щось пам’ятати самій, не кажучи вже про те, що хочеться і ділитися прочитаним з вами, такими ж як і я відданими читаками і поціновувачами мистецтва). Одразу дисклеймер: я вам розкажу дуже стисло, але про найголовніше, щоб ви усі побігли читати саму книжку Сью Прідо.
Спочатку дуже коротко і про все.
Це просто чудова книга, яка простежує всі сфери життя Мунка. Від народження до смерті його переслідували страхи втратити розум, з дитинства хворів туберкульозом і сам був кілька разів на межі смерті. Також був кілька разів на межі безумства. Туберкульоз забрав у нього матір і сестру. Ще одна сестра закінчила дні в божевільні. Жив в Парижі, Берліні, Варнемюнде, Копенгагені, боявся Осло, де його не любили і не розуміли. Дружив з найбільшими диваками Європи, спочатку обожнював, а потім ненавидів Стріндберга (був упевнений, що Стріндберг його переслідує у вигляді привида, а Стріндберг вірив і собі, що його переслідує Мунк). Був практично все життя бідним, як церковна миша, а потім став дуже багатим, та ніколи не навчився щось путнє робити зі своїми грошима. Дуже переймався, коли Норвегію окупували німці, не йшов з ними на співпрацю, та після його смерті нацисти зробили хід конем – взяли в руки організацію поховань Мунка і до сьогодні його прихильники боряться над тим, щоб відбілити його пам’ять, адже його близькі друзі всіма силами старалися буквально вирвати тіло Мунка для поховання, та нацисти зробили по-своєму і бідного Мунка поховали з усіма нацистськими почестями, включаючи хорунгви зі свастикою біля його гробу.
А тепер про все це, але в деталях.
Мунк народився в родині досить бідного військового лікаря Крістіана Мунка (якому тоді було 46 років) і матері Лаури Бйольстад (якій тоді було 23). Його батько був дуже набожним, і виховував своїх дітей у релігійному дусі (щоб трошки мати уявлення про батька Мунка, уявіть собі, як молодий батько пише якраз по народженні Едварда: “Дай Боже, щоб він помер праведною смертю” (неначе забігаючи наперед і не сильно переймаючись життям, але дуже переймаючись праведністю і саме смертю. А ще батько читав дітям на ніч Достоєвського і По, що просто розривало душу Едварда від страху, але в той же час і заволікало його в усілякі найтемніші закапелки емоційного життя). Саме ця релігійність (не сліпа набожність і навіть не віра, бо він до кінця життя вже не вірив у самому чистому сенсі, але саме релігійність, як світогляд, що ділить усе на “добре” і “зле”) допомогла Едварду Мунку стоїчно витримати головну спокусу своєї доби – нігілізм, а ще це допомогло йому впоратися з усіма бідами, переживаннями і втратами, які йому прийшлося пережити за 80 років свого життя ( так він вірив, що після смерті він зустрінеться знову і з мамою і з сестрою, яких рано втратив). Хоча родина була бідна, та все ж це була аристократична родина і досить відома в Норвегії (дядько Едварда по батьківській лінії був відомим націоналістом і “батьком історії Норвегії” (нагадаємо, що з 1380 до 1814 року Норвегія була формально залежна від Данії, а з 1814 року Норвегією практично керували з Швеції, так що “національно-визвольний рух” в Норвегії (бажання відокремитися в окрему державу) у 19 столітті якраз процвітав, і написання власної історії було ледь не “священною місією”, яку якраз виконав дядько Едварда Мунка). Один з інших родичів – Юхан Сторм Мунк – заснував першу в Норвегії Національну Галерею в 1836 р. Так що оточення і виховання у Мунка були відповідними.
Коли Едварду було 5 років, від туберкульозу померла його мати. Її смерть і страждання відкарбувалися назавжди в пам’яті Мунка і визначили його ставлення до життя – яке постійно проходить під страхом смерті, а самотність стає для нього своєрідним модусом вівенді, він не бачить інших варіантів життя. Коли йому було 14 років померла його улюблена молодша сестра Софі, і це для нього було не лише ударом, але і наче підтвердженням, що він наступний. Він до кінця життя беріг крісло, на якому померла Софі. У іншої його сестри – Лаури – діагностували божевілля, так що до страху хвороби і смерті у Мунка ще додався страх божевілля, який теж не залишав його до кінця життя (таким чином “кожен член родини за фасадом нормальності приховував (у розумінні Мунка) свій власний крик”).
У свої 28 років Мунк вирішив намалювати “щоденник душі”, своєї душі, щоб змогти виразити правду життя взагалі. Усі його картини – це свідчення його душевного життя, це сповідь перед собою (саме так він сам це називав), найчесніша і найбільш безжальна сповідь, яку він собі міг уявити. Він хотів віднайти те, що є “універсальним для душі”. Для нього малювання було вивченням життя і він не бачив нічого вищого і важливішого за це вивчення. Цей експеримент тривав все життя. Всі його картини були для нього його “дітьми”, він важко з ними прощався, а коли зміг їх не продавати, то всі тримав у своїх будинках, аби ніколи не розлучатися з “дітьми”. (Можете собі уявити, як було тим, хто купував його картини, а потім вислуховував його прохання повернути ці картини, бо він не може без них жити). З іншого боку, він не дуже і шкодував своїх “дітей”, розвішував їх на деревах, щоб вони загартовувалися в природніх умовах. Природні випробування мусили їх лише зробити кращими, виразити ще більше “правди життя”. Бувало, що він домальовував або перемальовував одну і ту ж картину десятки років, тому його роботи важко датувати.
Усе своє життя він любив читати Достоєвського. Навіть у день смерті він читав “Бісів”. Також він любив Ніцше. (Непоганий набір, правда? Головне, дуже оптимістичний!)
Життя Мунка – це (як і будь-яке життя, в принципі) мозаїка якихось абсолютно випадкових зустрічей і стосунків, які повністю визначали його шлях. До мистецтва Мунк прийшов завдяки дружбі і захопленню Крістіаном Крохгом – норвезьким імпресіоністом, для кого Мане був персональним героєм і пророком. Через багато років Мунк з Крогхом розсварилися, але саме Крогх став його першим вчителем і наставником. Інтелектуально на нього найбільше вплинула дружба з найвідомішим норвезьким нігілістом того часу Гансом Єгерем (вважається засновником норвезького екзистенціалізму). Пізніше Мунк теж з ним розсварився, але ці стосунки визначили ставлення Мунка до будь-яких “груп за інтересами” – він почав уникати будь-яких “товариств”, щоб не залежати ні від кого (пізніше вже на правах “старшого вчителя” він теж уникав різних згуртувань і наставлень, навіть коли в ролі наставника хотіли мати саме його). Для нього особиста незалежність була надто важливою, а будь-які стосунки – надто обтяжливими і задушливими. (Взагалі Єгер дуже колоритна особистість, для кого життя інших – це така гра, що він міг довести до самогубства іншого просто з власних “дослідницьких” інтересів). В певний період там склався любовний трикутник Єгер – Крогх – Ода (така ля фам фаталь) і час від часу в цей трикутник потрапляв Мунк (мушу сказати, що, мабуть, Мунка таки дуже оберігав інстинкт виживання, бо ця трійка могли б довести його до смерті дуже легко. В книжці ці всі перипетії читаються як трилер, не пропустіть!)
Коли Мунк побував у Парижі на кількох стипендіях, він потоваришував зі Стріндбергом, з яким все життя мав досить складні стосунки – від абсолютного обожнення на початку аж до страху і справжніх обсесій згодом (вони обоє упадали за однією жінкою – Даґні Юель – дочкою відомого норвезького лікаря, її дядько був норвезьким прем’єр-міністром, про неї трошки згодом).
Найбільшу кількість прихильників свого мистецтва Мунк мав в Німеччині. Саме там його картини почали купувати у великих кількостях, йому присвячувалися виставки, він вважався учителем-натхненником багатьох німецьким митців. Коли в Німеччині прийшли до влади націонал-соціалісти, ця слава зіграла проти нього, адже в Норвегії його почали вважати про-нацистом. Та самі нацисти оголосили його творчість “дегенерованим мистецтвом (Entartete Kunst)” (хоча є свідчення, що Гебельс полюбляв картини Мунка, але ж ідея – понад усе!) До того ж, нацисти були досить хитрими, з одного боку, вони оголосили ці картини “дегенератами”, обіцяли їх спалити, та з іншого боку, це мистецтво можна було продати за тверду валюту за кордон – що вони успішно і робили. Тут починається ще одна трагедія: норвезькі меценати старалися врятувати мистецтво і скуповували у нацистів картини Мунка, але вже через кілька років самі нацисти були в Норвегії і приходилося рятувати картини вже на місці. Одна ця тема варта окремої книжки!
Скажу відверто, найцікавішими главами для мене були ті, де йшлося пор Мунка і його стосунки з поляком Станіславом (Стачу) Пшибішевским, який приїхав до Берліну вивчати неврологію, містицизм і сатанізм (вважається, що він був одним з перших, хто заклав підвалини в сучасну психологію, його теорія “психічного натуралізму” дуже близька до теорії несвідомого у Фройда. А взагалі, ви, мабуть, чули про нього через його жраматичні твори, він був досить відомим). Пшибішевськи був настільки харизматичним, що з легкістю завоював серця і Стріндберга і Мунка і всього іншого бомонду, який на той час зібрався в Берліні. Саме тут починається все, що я люблю в fin de siècle: абсент, опіум, смерть бога, спірітуалізм, життя на грані смерті в усіх його проявах. (До речі, Пшибішевскі відбив таки красуню Даґні Юель і від Мунка і від Стріндберга, він називав її так просто, по-польськи “Душа” (красиво, правда? Ну, які там Стріндберги і Мунки зрівняються зі слов’янською Душею, так?) Потім (увага спойлер!) цю красуню вб’є один з коханців на очах у її маленького сина. Багато вважали, що це вбивство також організував Стачу. А сама Даґне варта ще багатьох книжок – сама писала романи, була коханкою дуже багатьох відомих митців того часу, в тому числі Мунка, Стріндберга і Генріка Сінкевича.
Після багатьох років в Франції, Німеччині, Данії, Мунк повернувся в Норвегію. Тут його, може, не так і любили, зате вже поважали і мусили з ним рахуватися (за кордоном він вже став легендою, а ще він став багатим, тож рахуватися приходилося, а податкова служба в Норвегії почала оподатковувати його всі картини, навіть ті, що не продані, бо вбачала в цьому assets (вам скажу, скандинави, не дуже люблять митців, особливо, якщо в тих є гроші, вони зроблять все, щоб тих грошей в них не стало (я пригадую боротьбу Астрід Ліндґрен з податковою, яка умудрялася її оподатковувати на всі 200 відсотків!) Та менше з тим, Мунк ще прожив довго, на його 60-річчя Норвегія його урочисто вітала. А помер він у свої 80, з-поміж своїх “дітей”, в січні 1944 року, в окупованій Норвегії, а вже по його смерті нацисти зайнялися його похованням, переймаючи його славу для легітимізації себе.
Сумна історія, та у Сью Прідо прекрасне почуття гумору і просто надзвичайне вміння описувати чуже життя. До речі, вона дуже далека родичка Мунка. Я тепер хочу прочитати її біографію Стріндберга. А ви читайте про Мунка!
“Illness, insanity and death were the black angels that hovered over my cradle.”
“Just as Leonardo da Vinci studied human anatomy and dissected corpses, so I was trying to dissect souls”.
Reading Mouse: Book Pharmacy 