Every letter is a love letter.
Одного вечора 39-річна Кріс Краус (режисерка) і її 56-річний чоловік Сильвер Лотрінжер (професор літератури) зустрічають Діка – університетського професора. Вони прийшли до нього в гості, вечір нічим не відрізнявся від звичайних зустрічей колег, зацікавлених теоріями, книжками і академією взагалі. Та через негоду пара вимушена провести ніч у Діка. Після цієї ночі на канапі Діка, щось в Кріс і Сильвер переключається, вони стають наче зациклені на Дікові і починають писати йому листи. Ці листи і є романом “Я люблю Діка”. Та це не епістолярний роман, як вам може видатися з опису, це роман-перформанс, роман-теорія, теоретичний роман, арт-експозиція, та що завгодно, але не схоже ні на що, що ви читали до цього, це я вам обіцяю.
Це письмо листів Діку – така собі методологія з вивчення процесу творчості і письма, а для Кріс воно ще й стає методом пізнання себе. Десь посередині вона пише “я убила тебе, Діку. Я перетворила “Дорогий Діку” на “дорогий щоденнику” і, по суті, в книжці Дік і справді дуже другорядний герой, ми нічого про нього не знаємо, окрім дуже коротеньких згадок, головна героїня – це, звісно, Кріс, яка перетворює ці листи у філософські есеї, критичний аналіз мистецтва, а головне – феміністичне письмо про можливість жінки творити. Тут кожна сторінка – це відсилки до Бодріяра, Гаравай, Гуаттарі, і ще десятка філософів, що робить книжку дуже інтертекстуальною, так що чим більше ви начитані, тим цікавіше вам буде читати “Діка”. Взагалі перша частина – це гра з Флобером, це наче “Пані Боварі”, написана Еммою, а друга частина – це частково медитації на тему мистецтва і політики, але абсолютно все це зав’язане на листах до Діка. Це дуже цікава форма письма. З опису може видатися, що читати її нудно, та насправді читати дуже динамічно і навіть весело.
За десять років свого одруження з Сильвером вона почувалася лише додатком до Сильвера, нікого не цікавила вона поза цим поважним професором літератури. Те, що у неї виходили свої фільми, було такою собі прикрасою до того ж таки Сильвера. Їй здавалося, що ніхто не сприймає її серйозно. По суті, з цих листів до Діка, як ви розумієте, починається її бунт і становлення себе поза чоловіком і їхньою інтелектуальною тусовкою (чому вона не зробила цього раніше і чому лише у її 40 Кріс прорвало, важко сказати, та через те, що це біографічна історія самої Кріс Краус, то приходиться вірити, що саме у 40 до неї прийшли ці усвідомлення і зміни). Цікаво, що фінал – абсолютно неочікуваний у своїй формі. Після 250 сторінок листів до нього Дік таки відповідає і своєю відповіддю він повністю стирає існування Кріс, для нього вона і далі залишається не-особою, він лише старається утримати свої колегіальні стосунки з Сильвером, а на Кріс йому наплювати – їй він надсилає ксерокопію свого листа до Сильвера. Так що виходить, що, хоча Кріс і знайшла себе, шлях до того, щоб її побачили інші – ще тільки почався, ніхто не гарантує, що її таки побачать без стосунку до (тепер уже) колишнього чоловіка, знаного професора літератури.
Oh, Dick, you eroticize what you are not, secretly hoping that the other person knows what you’re performing and that they are performing too (p.88).
By writing Dick she was offering her life as Case Study (p. 97).
Write a narrative in which the speaker starts to understand that events, as they happen in her/his life, can be seen not as surprises but as an uncovering – the systematic revelation of fate (132).
Lonely Girl phenomenology (137).
…through writing it’s also possible to re-visit a ghost of your past self (132)
Dear Dick, I’m wondering why every act that narrated female lived experience in the 70s has been read only as “collaborative” and “feminist”. The Zurich Dadaist worked together too but they were geniuses and they had names (150).
I want to own everything that happens to me now…Because if the only material we have to work with in America is our own lives, shouldn’t we be making case studies? (155).
Loving you had made it possible to admit the failure of my film and marriage and ambition (161).
To be in love with someone means believing that to be in someone’s presence is the only means of being, completely, yourself (168).
…like most conceptual art, delirium can get so referential… (173).
Men still do ruin women’s lives. As I turn 40 can I avenge the ghost of my young self? (174)
To see yourself as who you were ten years ago can be very strange indeed (174).
The Serious Young Woman looked everywhere for sex but when she got it it became an exercise in disintegration (178).
I was expected to be patronized and ignored (179)
WHO GETS TO SPEAK AND WHY?, I wrote last week, IS THE ONLY QUESTION (191).
Dear Dick, I want to make the world more interesting than my problems. Therefore, I have to make my problems social (196).
The subconscious is what history’s been reduced to (199).
My entire state of being’s changed because I’ve become my sexuality: female, straight, wanting to love men, be fucked. Is there a way of living with this like a gay person, proudly? (202)
If women have failed to make “universal” art because we’re trapped within the “personal”, why not universalize the “personal” and make it the subject of our art? (211)
Every question, once it’s formulated, is a paradigm, contains its own internal truth. We have to stop diverting ourselves with false questions. And I told Warren: I am to be a female monster too (218).
Reading Mouse: Book Pharmacy 